Вони вміють квакати, дзюрчати, падати дощем, віяти вітром... Такі чудасії – результат гри на більше, ніж двадцяти музичних інструментах. Табли, сопілка, коза, гармошки, віолончель, шейкери, варган, дарбука... То далеко не вичерпний перелік музичного арсеналу ДахоБрахівців. Власне, вони й самі не ведуть ліку своїм музичним інструментам. Кажуть, що кожен новий інструмент провокує створення ще однієї музичної композиції. Про екзотичні інструменти гурту , труднощі запису першого студійного диску, спонсорів/меценатів розповідають учасники гурту: Ніна Гаренецька, Олена Цибульська, Ірина Коваленко й Марко Галаневич.

-          Як ви вп’ятьох (Олександра Клейніс, ще одна учасниця, не завжди виступає з гуртом, юо доглядає за дитиною – прим.) зустрілися? Хто вчив вас співати й грати на музичних інструментах? Яку освіту маєте?

Олена: - Марко закінчив Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, а ми – Київський національний університет культури. Із дівчатами знаємося ще з колективу «Яворина» при школі Леонтовича на Троєщині (керівник – Мілевська Оксана Іванівна). Потім – університетський колектив «Кралиця».

Ірина: - В університеті болгарський ансамбль рік чи два відвідували, вивчали болгарські пісні. Грати на музичних інструментах нас ніхто не вчив. У «ДАХу» маємо колекцію world music. Ми слухали, щось відтворювали.

Олена: - Як, наприклад, у селі дід, може, й грамоти ніякої не вчив, але грає на гармошці. Він може навіть не знати, як та нота називається. Просто так він грав із самого дитинства. Так же й у нас.

Марко: Музичної освіти я не маю. Співав певний час у хорі університету Тараса Шевченка. Коли ріс у селі, звичайно співав.

-          Владислав Троїцький якось говорив, що український фольклор у тому вигляді, що його несуть бабусі, скоро вимре. Чи не вважаєте ви, що використання музичними гуртами елементів українського фольклору, можливо, трохивидозміненого фольклору, провокує хибне розуміння української фольклорної музики?

-          Ірина: Існує багато колективів, які йдуть шляхом чистого фольклору.

-          Олена: У нас зовсім інший шлях. У принципі ми подаємо матеріал у тому ж вигляді, в якому й записали. Лише додаємо музичних звуків, барабанних.

-          Марко: Річ у тім, що ми, на відміну від власне фольклорних колективів, швидше творимо, чим відтворюємо. І коли мені кажуть, що в українців таких барабанів не було, я відповідаю: «Чи були в українців електрогітари й синтезатори?». Так, що ж тепер ці інструменти не використовувати?

-          Ірина: З плином століть пісня видозмінюється. У ХІХ столітті вона вже не та, що у ХVІІІ! Ми приїхали, записали бабусин спів, і нам здається, що це і є чистим фольклором. Але ж ми не знаємо, як пісня звучала сто років тому. Може, бабуся сама щось придумала.

-          Марко: У Полтавській області є село Крячківка. Звідти походить один із найцікавішіх зразків фольклорної традиції. Там із часом природно змішалися (не синтетично, як це робимо ми) дві могутні традиції співу – грузинська й українська. Оскільки там поселився один грузинський князь. Так ми одержали неперевершені пісні. Вони відрізняються мелодикою, гармонією. Не можна стверджувати, що змішування є мінуом.

-          Як ви самі свій стиль іменуєте?

-          Ірина: нас назвали етно-хаос.

-          Марко: Я вважаю, що ми йдемо у всесвітньовідомому напрямку «world music» під течією етно-хаосу. Ми нічтого нового не придумали. Ми крутимось у такому світовому напрямку «world music». Музика з фольклорними мотивами.

-          Ірина: Може, у чомусь й елементи джазу маємо. Щораз імпровізація.

-          Марко: оскільки нас запросили на Джаз Коктебель – значить ми вже трошки і джаз.

-          Поговоримо про ваші інструменти. Як музичний гурт, ви починали з трьох барабанів. Чому з барабанів, а не з віолончелі, або гармошок? Що це були за барабани?

-          Олена: Це були індійські табла, які привіз Владислав Троїцький. Їх три.

-          Ніна: Десь за два тижні принесли великі барабани й віолончель. Коли принесли табли, тоді ще не думали про гурт ДахаБраха. Ми починали створювати речі до вистави «Макбет».

-          Ірина: Навіть спочатку для салону, вечорів.

-          Марко: Це все склалося випадково. Те, що до нас потрапляло, - одразу намагалися пускаим в хід.

-          Загалом я нарахувала у вас близько 20 інструментів...

-          Ніна: Ми насправді не рахували. Лише одних гармошок шість штук маємо. Дитячі гармошки навіть більше використовуємо, аніж серйозні інструменти.

-          Марко: У нас з’явився новий акордеон, ми ще не використовували його на концертах, лише на репетиціях. Є ще один баян.

-          Які інструменти створюють специфічне гудіння й тріскотіння?

-          Ніна: То всілякі дрібні перкусії – Лєнині спецефекти. Та у неї лише в цьому чарівному чемоданчику (біля Олени стоїть гігантський чорний рюкзачище) навіть більше 20 інструментів.

-          Олена: Вони дрібні, просто шумові. Ось є дощ (показую, як інструмент дощ імітує). Є водяні горішки, жабка (проводить паличкою по інструментові, імітуючи квакання). І ще багато інструментів.

-          Марко: так що рахувати складно. На кожному інтерв’ю просять – ну скажіть, скільки точно! А ми й не знаємо точно, тим паче вони постійно, слава Богу, з’являються.

-          Олена: А ще постійно б’ються й ламаються.

-          - Пропорційно українських інструментів у вас більше? Чи, може, індійських, африканських...

-          Марко: Українських більше, аніж з якоїсь конкретної країни. Приблизно 50 на 50. важко сказати, з якої національності віолончель... Маємо великий український барабан, козу, бугай, козобас (правда, із ним ще нічого не робили).

-          - А які акустичні особливості інструментів ДахиБрахи?

-          Ірина: Шкіряні барабани сідають, якщо їх тримати у вологому приміщенні. Це ж стосується й віолончелі. Під час концертів нам часто доводиться використовувати підсилювачі. Наприклад, при добрій акустиці вони недоречні, проте в інших умовах незамінними є мікрофони. Ще скажу, що ми завжди намагаємося робити так, щоб звук був максимально природнім. Це не завжди нам вдається, але ми принаймні намагаємося.

-          Інструменти ДахиБрахи зібрані з усього світу. Чи можна хоча б деякі з них придбати в Україні?

-          Ірина: Звісно, у київських музичних магазинах, наприклад, є пристойні дарбуки, їх, до речі, ми й купували саме там.

-          - Вам таки вдалося більше 20 інструментів записати в студії (у липні вийшов перший студійний альбом гурту «Ягудки» - прим.) Як довго ви записували «Ягудки»?

-          Ніна: Ми записувались неправильно.

-          Марко: Є два варіанти запису: кожен інструмент записується окремо, потім накладається голос. Більшість музикантів так і робить. Ми ж записувалися всі разом. Власне, так же, як і на концерті.

-          - Ви, Марко, якось казали, що не уявляєте, як вас можна записати у студії. Таки ж вдалося...

-          Марко: Ми так думали увесь час. У Лондоні нами зацікавилися, пообіцяли видати наш диск. Їм потрібен був студійний, а не концертний запис, тож у нас просто не було виходу. Це було надзвичайно важко. Влад сидів над кожною композицією. Ми не можемо сказати, що роботу на сто відсотків зроблено ідеально.

-          Один із спонсорів вашого першого диску – Швейцарська фундація. Де ж вітчизняні спонсори?!

-          Марко: Наскільки мені відомо, Влад звернувся до них (Швейцарської культурної фундації – (прим.). Програма фундації на той час була дуже відкритою. Власне, той внесок був не дуже й великим. Та все одно приємно. Ні Влад, ні ми пошуками, вибиванням грошей не займаємось, та й не знаємо, як це робити. А то вийшло якось випадково.

-          - владислав Троїцький казав, що ви або безкоштовно виступатимете, або ж навпаки, занадто дорого берете за виступ. Де б ви погодилися задарма виступити, і за яких умов ні за які гроші не пристанете на пропозицію?

-          Менеджер ДахиБрахи, Ірина Горбань: Багато дуже акцій, де ми виступаємо, аби підтримати цікавий проект, часто навіть за дуже умовні гроші, що покривають лише транспортні витрати.

-          Марко: Якщо в когось день народження і нас ставлять комусь за подарунок – то відповідно за подарунок треба платити. А, скажімо, недавно був фестиваль документального кіно, пов’язаний із правами людини. На його закритті ми з превеликим задоволенням виступили. Це для нас почесно. Один популярний український співак якось сказав: «от я типу сантехнік і мені все одно, кому кран відремонтувати». Але, вибач, музика – то не сантехніка. Ти людей закликаєш до чогось, відкриваєш своє серце, маєш відповідальність перед собою, перед людьми, перед державою.

Єлизавета Олійник    Журнал «ПРО»